Публікації
Україна молода №103 від 13.09.2019
Публікації - Преса
Середа, 02 жовтня 2019, 16:49

Для людей, як для себе: публічний самоаналіз у прозі львівської письменниці Еви Гати

13.09.2019

Для людей, як для себе: публічний самоаналіз у прозі львівської письменниці Еви Гати

Письменниці Ева Гата (ліворуч) та Світлана Пиркало: інтерв’ю номінантки для BBC. (Фото Костянтина РОДИКА.)

2010 року «філософсько-містичний роман» (так його охрестила преса) «Три чесноти, або Казка про оріхалк» увійшов до короткого списку премії «Книга року BBC».

 

На той час то вже була п’ята книжка львівської письменниці Еви Гати, а перша («Очищення, або Роблю, що хочу», 2007) здобулася на перевидання і переклади російською та німецькою (в Австрії).

 

Всеукраїнське визнання зумовлене насамперед незвичним на тоді жанром — дивно-сміливим поєднанням суто адаптаційної складової (назвемо це так: «як почуватися щасливим») із сюжетними інтерпретаціями античних міфів.

Притчевий формат, що, з одного боку, викорінюється з Біблійної традиції, а з іншого — сягає нинішнього міфотворчого літературного мейнстріму. Вже тоді поруч імені Еви Гати небезпідставно згадувалося ім’я світового еталону — Пауло Коельйо.

Власне, Еву Гату можна вважати за детонатора двох нині плідних літературних напрямків. Адаптаційна складова пішла у буйноцвіття книжками «про десять заповідей успіху» — українські автори побачили, що можна і треба працювати на терені Карнегі і К°.
А інтерпретації міфології набувають письменницько-читацької популярності аж тільки тепер — згадаймо позаторішнього «Ловця океану» Володимира Єрмоленка з авторською історією Одіссея.
До речі, у передостанній книжці Еви Гати є історія проходів професора Максиміліана, що ніби калькують Уліссову мандрівку — навіть у прикінцевому екзістент-резюме: «Знову повернувся в світ профанів, з якого так мріяв вирватися в молоді роки». Ще один теперішній «послідовник» Еви Гати — Микола Хомич.
Щоправда, його романи «Простір Х, або Територія брехні» (2013) і «Таємниця гробниці» (2016) ґрунтуються на варязькій історіософії, але ж і у Еви Гати була книжка «З варяг у греки, або Історія, накреслена рунами» (2008).
Старші українці зазвичай знайомилися з давньогрецькою міфологією за переказами російського професора Н.Куна. Його «Легенди та міфи давньої Греції» перевидавалися в СРСР безліч разів (за «радянської» України вийшло навіть п’ять перекладів) — але то була суто тоталітарна версія: захоплива історія мудрості богів і звитяжності героїв. Лишень тепер прозираємо, чим насправді є той грецький фольклор.
«Міфологія є каталогом невимовної жорстокості», — значить Умберто Еко у передмові до зредагованого ним наукового багатотомовика «Історія європейської цивілізації» (Х.: Фоліо, 2015).
Ева Гата ніби стартує від цього означення італійського метра і намагається знайти вихід із лабіринту перманентної навколоолімпійської злочинності у вірі-переконанні, що «світло наприкінці тунелю» справді є і що воно зветься Любов — справді, зовсім інший спосіб потрактування стародавніх міфів.
Ева Гата — давно не таємне псевдо Ольги Коссак, науковиці Львівського університету, чиї математичні моделі використовувалися навіть у військовій індустрії.
Співпрацювала з двома грецькими університетами, в Афінах і Салоніках, у дослідженні математичних основ комп’ютерної графіки. Схоже, поштовх до античної міфології — із тих тривалих відряджень. Писати почала, здається, зі зовнішньої спонуки.
Як пише Ірина Ключковська у передмові-спогаді до щойно виданої посмертної книжки Еви Гати «Дивні історії» (Л.: БаК, 2019), «її любов до життя була такою всеохопною, що світ після спілкування з нею дивним чином ставав кращим, яснішим і кольоровим».
Я зазнайомився з пані Ольгою ще по виході її першої книжки, і навіть та перша півофіційна зустріч цілком улягає повищим характеристикам. Потім неоднораз спостерігав на книжкових ярмарках, як по завершенні презентацій Еви Гати слухачі-глядачі, мов заворожені, розкуповували її новинки.
То було, словами згаданої І.Ключковської, наслідком «розуміння того... що ми можемо притягувати до себе добро своїми думками і словами». Або ж, як мовлено про одного з персонажів у «Трьох чеснотах...», «вона притягає до себе все, про що думає».
Ольга була не тільки проривним дослідником, а і переконливим викладачем: навчала вчитися. А відтак — і блискучим модератором власних презентацій. Певен, ті шанувальники-покупці діставали втіху і від придбаних книжок.
Проте, з літературним поцінуванням було не все так просто. Ольга Коссак, прибравши маску Еви Гати, автоматично не стала письменницею.
Більшість її поціновувачів були мисливцями за рецептами щастя — а тут, до всього, ще й загорнуто у мелодраматичну, назагал, колізію. Навіть тріумфальні, вважай (як на початкуючого літерата) «Три чесноти...» страждають на псевдоафористичність, замішану на фентезійних загальниках і казкових штампах.
Але там містилися дві засадничі для її творчості речі. По-перше, наскрізна для всіх її книжок декларація, що не може лишити байдужим жодного читача, котрий усвідомлює немилосердний тиск Будня: «Не хочу бути заживо похованою, хочу виплекати щасливу душу».
По-друге, сформульовано авторську концепцію археології свідомості: «Колись філософ сказав: «Я знаю, що нічого не знаю». І мав рацію.
А якби сказав: «Я знаю, що знаю все, лише треба пригадати», — то це також було би правдою. Наша душа знає все, і якщо виходити з цієї позиції, то щоденно можна відкривати для себе нові таємниці, які колись вже знали».
Отже, авторка заповідала самопсихоаналіз, увагу до знаків довкруг і застерігала не легковажити ними.
Так, попервах усе було замішане на банальностях, бо це — мова і свідомість «народу», й авторці ходило достукатися до масового читача. Та невдовзі вона робить однозначний вибір на користь літератури.
Показовою є книжка «Коріння світла» (Л.: БаК, 2016), де про одну з персонажок (схоже — авторське альтер-еґо) мовлено у підкреслено минулому часі: «Створила свою ілюзію театру, у якому була навічно примадонною. І, на відміну від інших, стала найщасливішою серед щасливих і найславетнішою серед славетних, єдиною у власному всесвіті».
Тепер авторка набагато ретельніше добирає слова, сягає справжньої афористичності, як-от: «Що краще — коли істина проявляється, чи коли її не знати?». І так само пам’ятно декларовано головний месидж усієї ЕваГатиної творочості: «Метаморфози або смерть. Іншого шляху немає».
Як на мене, вершиною літературних змагань Еви Гати є минулорічна книжка «Усі дороги приводять до любові» (Л.: БаК, 2018). Аби  її прозорити найглибше, треба знати, що писалася на другому році запеклого герцю Ольги з чи не найагресивнішим видом раку, що, за статистикою, майже не лишає шансів хворим. Ситуація, в якій біль регулярно атакує, — але вона писала.
Ясна річ, тема недуги — точніше, душевних способів подолати її, — тут є домінантною. І в повісті, і у трьох зациклених оповіданнях, приміщених у книжці. Повість під провокативною назвою
«Думка творить довкілля, і не завжди омріяне» — це, фактично, один день спілкування трьох пацієнток онкологічної клініки, котрі «кожному слову, кожній фразі надають особливого сакрального значення».
Розмови у лікарняній палаті — ніби «Кентерберійські оповідки»: «А про святого Експедита, який допомагає в час тривоги, чули?.. Його вважають покровителем складних питань і невідкладних справ, до нього звертаються з найнеймовірнішими проблемами, навіть актори».
Або таке: «Учні запитали вчителя: що робити, щоб стати щасливими. Той відповів: «Коли їсте — їжте, коли йдете — йдіть, коли працюєте — працюйте, коли спите — спіть». Учні відповіли, що так учиняють, на що вчитель заперечив: «Ви, коли їсте — йдете, коли йдете — працюєте, коли працюєте — спите». Щастя шукати не треба, воно постійно з нами, а його пошук є ознакою порожнечі... Не нехтуйте простими речами, занурюйте себе в щастя».
Власне, це все про недугу, котра зігнала жінок до тимчасового гурту, і кожна з трьох має власне — уже конкретне — тлумачення хвороби. Одна каже: «Чула, що раком можна заразитися, бездумно талапаючи язиком наліво і направо про хворого, бо стаєш провідником інформації, чи то ланкою, що замикає ланцюжок».
Друга: «Ця недуга виникає від почуття страху». А третя «поставилася до свого діагнозу не як до вироку, а як до останнього попередження. І тоді в мені пробудився азарт гри.
Тугу відразу наче вітром здуло і, головне, повернулась жага життя. Я мала стати воїном... Або виграєш цю гру, або робити тобі тут більше нічого... На місце переполоху прийшов азарт».
Тут годі не згадати голландського філософа Йогана Гейзінґу, котрий розглядав «поняття гри як виразний і вельми важливий чинник усього, що діється в світі... Ми цілком могли б наректи гру «тотальністю» в сучасному розумінні слова» (Homo ludens. — К.: Основи, 1994).
В «Усіх дорогах...» Еви Гати також знаходимо цей термін — і то у цілком Гейзінґовому розумінні: «Живи тотально». Письменниця перестала бути фігурою гри, як то було в її ранніх книжках, а перетворилася на гравця, що схилився над шахівницею. Набула дистанції, конче необхідної для перетворення висловлення на прозу.
І, як у шаховій теорії, тут виникає безліч гамбітів. «Ти не хвора, це надійшов час звільнитися», — читаємо у Еви Гати. І це непомильно відсилає нас до Клариси Пінколи Естес, дослідниці «занедбаних ділянок жіночої душі», котра так само переконана: «Усе, що би не сталося, має здатність до перетворення» (Жінки, що біжать з вовками. Жіночий архетип у міфах та легендах. — К.: Yakaboo publishing, 2019).
«Відкрий потаємну скриньку, випусти звідти Любов і наповни нею свій простір» у Еви Гати — це також Естес, а ще більшою мірою — шлях Коельйо: «Коли тебе люблять, ти можеш досягти усього на світі... Не треба навіть розуміти, що діється, бо все воно діється в тобі, й тоді людина може стати вітром» (Алхімік. — Л.: Класика, 2000).
Ева Гата пише про «відкриття досі зачиненого внутрішнього простору», про те, що «страшно спостерігати незаповнений простір», і про тих, хто «вибудував довкола себе фальшивий простір». І як тут не згадати Ярослава Мельника, з його «Далеким простором»: «Єдиною метою лікування може бути повернення людині її близького простору» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2019).
Якось культуролог Вадим Скуратівський написав — «замість передмови та замість монографії» — вступне слово до книжки малої прози Оксани Забужко, де завважив «палімпсест цього письма» (Сестро, сестро. — К.: Факт, 2003).
Твори Еви Гати — також палімпсести, тобто тексти, з-під яких проступають давні, важко ідентифіковані письмена. За великим рахунком, міфологічний Олімп для неї — щось на кшталт ноосфери Вернадського, де зберігається уся ословлена мудрість та звідки лишень і можна дізнатися відповіді на питання «пощо?».
«Коли я писала «Казку про калинову сопілку», то не знала, звідки мені були відомі деякі речі», — казала в одному з інтерв’ю О. Забужко. У тій «Казці...» використано легенду про змія-перелесника з ноосферного асортименту, котру в «Усіх дорогах...» інтерпретує й Ева Гата. Інтерпретації вийшли різні.
«Все життя пишу про світ, у якому холоне любов», — зізнається Оксана Забужко (З мапи книг і людей. — Чернівці: Meridian Czernowitz, 2012). «Відкрий потаємну скриньку, випусти звідти Любов і наповни нею свій простір», — значить Ева Гата («Усі дороги приводять до любові»).
«У що віритимете, те і матимете... Думай, дізнавайся, дякуй і дій» (Ева Гата).
 
Україна молода №109 від 01.10.2019
Публікації - Преса
Середа, 02 жовтня 2019, 16:33

Не бійтеся і дотримуйтесь обіцянок: рецензія на посмертну книжку Еви Гати «Дивні історії»

01.10.2019

Не бійтеся і дотримуйтесь обіцянок: рецензія на посмертну книжку Еви Гати «Дивні історії»

 

У передмові до посмертної книжки Еви Гати «Дивні історії» (Л.: БаК, 2019) читаємо: «Книга-фотографія». Хай так, адже чи не всі книжки саме такими і є. Говорімо, лишень, про внутрішнє, рентгенівське, сказати б, фото.

Дивні історії, що фрагментарно спливають на поверхню свідомості. Феномен, знаний кожному літераторові. Інструмент його фіксації — письменницький нотатник.

 

Власне, ті записи зазвичай і оприлюднюються по відході автора. І тоді стають найліпшим ґрунтом для аналізу його творчості.

Остання книжка Еви Гати калейдоскопічна за визначенням. Тут усе, що вона не встигла оформити у гідну публікації прозу — гідну за її оцінкою. Хоча перше, майже викінчене оповідання своєю якістю лишає позаду значний масив нашвидкуруч оприлюдненої сучасної української новелістики. У нас досі мало пишуть про геть нову соціологічну страту(прошарок) — вітчизняних чиновників середньо-успішного рангу; тих, хто дозрів до потреби «змінити жінку, мобілку й авто».
Ева Гата міксує веселу іронію («адже високопосадовці мусять витрачати незмірну кількість енергії на своїх підлеглих») зі вправами у гештальтпсихології («ті Аполлони щораз більше замикалися у власних мушлях, а їхні жінки безуспішно намагалися їх звідти витягти за допомогою сліз, гніву, звинувачень чи погроз»).
Коли б цьому текстові та веселий водевільний фінал — мали б, либонь, неабияку опереткову пригоду. Утім, за усього свого життєвого оптимізму, Ева Гата не була схильна до ситуативних комедій. Справді, персонажка незавершеної повісті зізнається: «Обожнюю щасливі закінчення історій», — та одразу різко переводить стрілки у протилежний від гумору бік: «Тому поставила собі за мету написати книжку, яка змінить плин подій».
Це нагадує ґонкурівську книжку Ромена Ґарі «Життя попереду» (К.: К.І.С., 2009; Х.: Фабула, 2018), де маленький Мухамед мріє точнісінько про те саме. І там, і там Книга постає таким собі магічним ключем до усіляких Сезамів. А кожен герой Еви Гати завжди «у душі залишався великою дитиною, а відтак вірив і науці, й казкам». Зрештою, як і сама авторка, чиї буттєві пошуки вельми схожі на позірно хаотичні метання Керролової Аліси (часом це проглядає навіть на рівні фабульних декорацій: «Коли ми вибирали машину, лише ця «промовила»: візьми мене. Я так і вчинила»).
Насправді англійський письменник у такий «випадковий», задзеркальний спосіб знайомив свою першу читачку-героїню з теорією конфліктів, обираючи зазвичай їхні більш комічні — ззовні — прояви. Звісно, він не поспішав. По-перше, вступ до конфліктології має бути поступовим. По-друге — життя попереду. Ева Гата також знала, що «трагедії і конфлікти вибухають лише через брак терпіння» («Коріння світла», 2016).
Та в неї не було часу «радісно очікувати», як то дозволяв собі персонаж її ран­ньої книжки «Три чесноти...» (2010). Рік тому письменницю вже змагала хвороба — «підступна, хитра і безкомпромісна. З нею не можна домовитись, її можна лише подолати, як давні лицарі поборювали змія». Це — з останньої книжки, яку вона встигла віддати до друку: «Усі дороги приводять до любові» (2018).
Перша з триптиху приміщених там повістей — найбільш «реалістичний» твір Еви Гати. Доти, особливо в ранньому «античному циклі», вона виписувала алегоричні притчі у модній нині естетиці фентезі. Спрощувала оповідну техніку часом аж до втрати літературності: «— Світ поєднує у собі все, — обійняв її Давид. — Які ми щасливі, коханий!».
Фактично, це кітч. Але не в однозначно негативному тлумаченні Теодора Адорно, а радше в інтерпретації Тамари Гундорової, котра намагається «зруйнувати міф про кітч як поганий смак» й натомість довести, що цей феномен «проявляє і формує соціальне несвідоме», а відтак є «мікромоделлю масової культури» і його слід аналізувати в «антропологічному смислі» (Кітч і література. — К.: Факт, 2008).
«Основна мета кітчу, — значить Т.Гундорова, — розчулити і закодувати». Попервах Ева Гата дозволяла дидактиці (тобто, «закодувати») надто імперативно водити її рукою. Гадаю, що під той час вона ще не усвідомлювала себе уповні письменницею. Нещодавно у Львові відбулася презентація посмертних «Дивних історій», куди зійшлися мало поєднувані зазвичай професіонали: мистецтво- та музикознавці, філософи і критики, актори та культурологи. Вийшло щось на кшталт інтердисциплінарної наукової конференції — адже Ольга Коссак (літературне псевдо Ева Гата) таки лишила слід і у живопису, у музикуванні, у дизайні. А надто, як тепер видно, — у письменстві.
Точніше, головний її слід — у комунікації. Усі її мистецькі захоплення були, здається, передовсім, пошуком отої чарівної Книги Ромена Ґарі — байдуже, чи вона пишеться літерами, а чи пензлем або фортеп’янними клавішами. Так, детонатором було необорне прагнення античних мислителів: спізнай себе! Від початку ХХ століття ми називаємо це психоаналізом. Проте ця Фройдівська практика-теорія лише на перший позір є оголенням. Насправді, як значать сучасні дослідники, «психоаналіз не оголює вас, він має одягти, надати заспокоєння та здійснення бажань» (Современная теория сновидений. — К.: Рефл-бук; Москва: АСТ; 1999). Ольга Коссак вигадувала історії-вдяганки для себе, але через виразну екстравертність не могла не ділитися знахідками з оточенням. Перші її письмові вправи породили Еву Гату.
Та письменницею Ева Гата стала значно пізніше — після тріумфу-розчарування 2010-го, коли її книжка «Три чесноти, або Казка про оріхалк» увійшла до Короткого списку Премії ВВС, — а потому її новинки геть випали з рецензійних оглядів. Та номінантна книжка увірвалася до топ-списків завдяки геть незвичній для тодішньої української прози проекції античності на сучасність.
Але то був замалий плацдарм для закріплення на літературному краєвиді. За шість років по тому ми побачимо у книжці «Коріння світла» непомильну ознаку, що Ольга Коссак зробила ставку на користь літератури з-поміж усіх своїх бажань-талантів — гірку образу на недалекоглядних рецензентів. Описуючи принади Золотого віку, згадує, зокрема, і таке: «Для оцінки творчості не треба буде оракулів... які вітають і вдягають паперову корону, на якій золотою фарбою написано «Модний»... Такий титул призначають лише час і люди».
Емоційно неврівноважений пасаж, який дозволяють собі або графомани (а Ева Гата такою не була, навіть коли переймалася лише, сказати б, екстраполяцією самопсихоаналізу), або справжні літерати у стані депресії. Що наша авторка неабияк просунулася шкалою письменницької вправності — попри позірну зневагу до публічної критики — свідчать бодай такі стилістично-елегантні висловлювання, як «епістолярне божевілля... Енергетичне прилипання... Авторське право на власну глупоту» тощо.
Згадана книжка «Коріння світла» — переломна. Є два основні способи достукатися до читача: мова банальностей, зрозуміла всім. І «термінологічне» винахідництво, що веде до комунікаційного гетта, хоч і гурманського, як-от «Казка про калинову сопілку» Оксани Забужко — твір, що має однаковий з «Усіма дорогами...» Еви Гати фольклорний вхід, але геть відмінний психологічний вихід. З тексту «Коріння світла» видно, що Ева Гата збагнула: через надмір детальних пояснень чар натяку зникає. А натяк — нерв притчі, в жанрі якої вона весь час і працювала. Вона «переходить до реалізму».
В «Усіх дорогах...» уже немає античної містики — лише письменницький розпач: «Навіженство, шал, неможливо пояснити звичайними словами». Направду, можна, принаймні в історії літератури таке траплялося. Справа в іншому: яку комунікаційну стратегію обрати. Фентезійно-притчеву, у котрій Ева Гата, схоже, зневірилася; чи реалістичну-притчеву, яку і випробувала.
Отже, одинадцятирічна (здається?) дівчинка приїздить з батьком до Кракова і випадково піднімає очі на кам’яницю, де «з вікна третього поверху на неї дивились три лисі жіночі голови з сірими обличчями без брів і блідими губами». Так, це письмо часів онкології. Ясна річ, персонажі говорять чи не виключно про це. На думку одних, «вони вже завершили всі справи, тому стали жертвами важких хвороб»; інші вважають, що «кожна хвороба є наслідком туги й нетерпимості». А ще одна пацієнтка, здогадно, альтер-еґо авторки, каже: «Добре, коли є з чим завершувати, до Раю пускають лише щасливих, багатих і з кольоровими крилами».
Щасливі, як випливає із прози Еви Гати — це самореалізовані; багаті — щасливі самореалізацією. Автопортрет. Але чи здобулася вона на кольорові крильця — для себе? В «Усіх дорогах...» читаємо: «Слово «гріх» з давньоєврейської означає «невлучання в ціль», а з давньогрецької — «проминути головну суть»... Неналежне виконання обов’язку». Чи влучила в ціль Ева Гата своїм останнім прижиттєвим твором?
Взагалі-то, притча і «реалістичний» роман сполучаються, м’яко кажучи, не дуже. Притчі у реалістичних тонах, як-от «Володар мух», вдаються хіба таким, що мають прізвище Ґолдінг. Їх одиниці на всю світову літературу. Навіть такий метр сучасної літератури, як Пауло Коельйо, різко ділить себе на ці два жанри: висока мелодрама («Алхімік» та більшість того, що потім) і квазі-філософсько-автотренінгові тексти («Воїн світла». — К.: Софія, 2002). До речі, уся рання творчість Еви Гати корелює саме з «Воїном світла».
Порівняймо: «Учорашній біль — джерело сили для воїна світла» (П. Коельйо); «Часом недуга є дарунком долі, бо змінює людину кардинально» (Ева Гата). А взагалі-то, усе понижче цитування з «Воїна світла» — ніби рецензія на усю Еву Гату: «Воїн знає: коли ти чого-небудь хочеш, усі сили Всесвіту ніби укладають угоду, аби допомогти тобі... Коли сонце заходить, а воїн не відчув щастя — отже, щось не так... Саме тому вони воїни світла, що помиляються і ставлять запитання. Тому, що неустанно шукають смислу. Шукають і, зрештою, знаходять».
І, може, головне: «Воїн світла знає: увесь світ поглинутий страхом. Чому ж він виявляється сильнішим? Бо свій страх використовує як двигун, а не гальмо». В Еви Гати неоднораз знаходимо рефрен: «Страх не зникав, а лише затаювався до наступного разу». Чи вона подолала його — не знати. Проте згадаймо, як Мераб Мамардашвілі казав про Декарта: «Він каже: не треба бігти від предметів страху, тому що, біжучи, ви все одно страх з собою заберете! А якщо підете на них з оголеною шпагою, то переконаєтесь у тому, що це лише повітря й тіні» (Картезіанські роздуми. — К.: Стилос, 2000). Ева Гата чинила саме так, а ще — фантазую — тримала в голові сентенцію Коельйового «воїна світла»: «Коли скинутий вершник не скочить у сідло наступної секунди, йому вже ніколи не вистачить на це хоробрості».
Ользі Коссак хоробрості не бракувало. Її творчість — це зазирання за ріг звичного, насамперед, банального. Переймалася розчищанням протоків знання, замулених потоком інформації. Її розщеплення посутніх значень тягне за собою ланцюгову реакцію в ноосфері, як-от: «Спробуємо змінити вектор шаблонів. Біблійне «Око за Око» можна прочитати навиворіт: Яким оком ми дивимося на світ, таким оком світ дивиться на нас. Погодьтеся, зовсім інший сенс». Ну, вихід на Ніцше очевидний.
Остання прижиттєва книжка завершується фразою: «Обіцяю, з’явиться таке, про що й мріяти не могли». Схоже, було би так. У посмертних «Дивних історіях» вичитуємо, що «старі формати втрачено», а головне — про доконечну потребу «подолання гравітації». Літературних канонів? Самоідентифікації? Соціуму?
Оті «Дивні історії», принаймні у першому фрагменті, — прокляття несправджених обіцянок (комусь даних, а чи й собі): «Як часто ми комусь щось обіцяємо і не виконуємо. Це доволі небезпечно, оскільки незавершені справи, а невиконана обіцянка такою і є, можуть шкодити. Вони лягають тягарем на душі, а згодом матеріалізуються, перетворюючись на пісок, каміння чи ще якісь речі, які можуть навіть загрожувати життю. Отож до слів, а тим паче до обіцянок треба ставитись дуже ретельно і бути пильним, щоб не прогавити слушний момент».
Ева Гата полюбляла лабіринти: розкладання ситуації на прості елементи і утикання в нову таємницю. Але — «не бажано розкривати таємниці, настільки непередбачувані... Ліпше не зачіпайтеся з тим, чого не розумієте». Мотто до передсмертної книжки — «Думка творить довкілля, і не завжди омріяне».
Проте супротив письменниці так званому здоровому ґлузду набагато сильніший: «Хай би так, аби не гірше»... Та це неправда, гірше буде обов’язково». Хіба що вірити, що «немає могутнішої сили, ніж безумовна Любов».
 
Радіовиистава "Розповідь таксофонної будки" на Радіо Культура
Публікації - Радіо/ТВ
Четвер, 13 вересня 2018, 16:37

Прем'єра Радіо "Культура" (Київ, 15.08.2018, 21:20-21:50) - Радіовистава "Розповідь таксофонної будки" за оповіданням Еви Гати. Можна послухати:

http://schedule.nrcu.gov.ua/grid/channel/period/item-listen-popup.html?periodItemID=2030083

У ролях: Ірма Вітовська, Олексій Богданович, Ігор Мізер, Вікторія Польченко та інші. Інсценівка Наталії Коломієць

 
Де панує добро і світло
Публікації - Інтернет
Субота, 14 січня 2017, 10:25

 

 

http://zik.ua/news/2017/01/13/de_panuie_dobro_i_svitlo_u_lvovi_vidkrylas_vystavka_zhyvopysu_evy_gaty_1024861

 
У Палаці мистецтв відкрили виставку «Лабіринти» Еви Гати
Публікації - Інтернет
Субота, 14 січня 2017, 10:16

 

http://leopolis.news/u-palatsi-mystetstv-vidkrylas-vystavka-labirynty-evy-gaty/

 
Інтерв’ю в Академічній книгарні
Публікації - Преса
Середа, 23 листопада 2011, 21:01
 
Передача Ранок
Публікації - Радіо/ТВ
Середа, 23 листопада 2011, 20:54
 
BBC: Ева Гата: кожна людина може змінити світ
Публікації - Радіо/ТВ
Вівторок, 23 серпня 2011, 21:09

 
Високий Замок: Ева Гата черпає натхнення у Давній Греції
Публікації - Преса
Вівторок, 23 серпня 2011, 20:55

 

Детальніше...
 
Інтернет
Публікації - Інтернет
Вівторок, 23 серпня 2011, 20:38

Ева Гата: «Поки живемо – можемо все»

Ева Гата: «Я переконана, що маю засвітити якнайбільше світла людям»

Ева Гата: „Роблю, що хочу”

Цікаво.com: Ева Гата. «Очищення, або роблю, що хочу»

Ева Гата дивує "Сюрпризами долі"

Ева Гата: «Україна готова до повернення філософії трьох сонць»

Ева Гата черпає натхнення у Давній Греції

ZAXID.NET: Ева Гата презентувала у Львові "Сюрпризи долі"

Gazeta.ua: Ева Гата разговаривает с привидениями

Ева Гата: “Коли мені розповідають про свої проблеми, я знаю як їх розв’язати”

Єва Гата: “Усе, що робиш із натхненням, дає добрі плоди…”

 


© 2011 EvaGata.com